Диггеры Запорожья

30,5 годин

Життя починається в четвер
Четвер почався до того, як я розплющив очі. Почався з нав’язливої думки: треба терміново підірвати пам’ятник Леніну, що стоїть у кінці однойменного проспекту Запоріжжя і робить непристойний жест у бік Дніпрогесу. Знести – і поставити пам’ятник групі товаришів, які розробили і запустили мережу Інтернет!

Як би не лаяли інет, через нього більше народилося людей, ніж померло. Що до Ілліча – тут все з точністю до навпаки.

А я завдяки глобальному павутинню заплутався у одній соціальній мережі так, що врешті влип у маргарин всіма п‘ятьма лапами%))) Бо зустрів там Юлю Самойленко. І схоже, пропав. Такої безпосередності, щирості, маніакальної відкритості життю і ще купи всього ТАКОГО я до неї ні в кого і ні в кому не бачив. Отак думав я, сонно напинаючи вдягачку, трамбуючи в рюкзака що потрапляло під руку, і з відсутнім виглядом біжучи квітуючим парком свою звичну ранкову пробіжку кудись в бік метро.

Кияни з традиційними по-ранковому кислими пиками пхаються до вагонів. Що ж поробиш, вони ж не виношують планів підривати Леніна, в них не було ранкової пробіжки, і врешті, вони не народилися на Запоріжжі, і сьогодні вони не їдуть туди, нікому нічого не кажучи, знайомитися з ніколи не баченою прекрасною незнайомкою з остаточно зірваним дахом!...

Отак без особливої напруги читаючи думки оточуючих і свої заодно, я з непристойно радісним виглядом увалююся до охвісу і на всю горлянку вітаю всіх з дійсно добрим ранком.

А на роботі мене чекають 12 месиджів від Юльки, яка намагається з’ясувати, коли я приїду, що ми робитимемо, чим дружба відрізняється від кохання і що про це думає Бог, а що ми – про нього…

По ходу дізнаюся в редактора, що я сьогодні маю писати про канал Дунай-Чорне море, який охрінілі румуни не дають нам будувати. А вкрай офігілі ми (точніше, наш невміняємий уряд) клепають цей канал не так як треба, а просто через заповідник, собаки!
Врешті коменти всіх собак…ееее… компетентних осіб я узяв. А от хитрі румуни підступно не хотіли шпрехати ні російською, ні англійською, так що писав я того дня про щось зовсім інше, зачаївши зуба на братську сусідню державу.

Тим не менше, на потяг я прибіг цілком щасливий, навіть пити пиво для кращого сну у дорозі не хотілося. Поруч у плацкарті попалося веселе подружжя залізничників із внуком, і хлопчина з Дніпропетровська. З яким ми швидко без зайвих політичних ігор вирішили перенести столицю до Дніпропетровська: і центр України, і старовинні козацькі землі, і мені на роботу ближче їздити, і йому приємноJ

Не дочекавшися чаю, який замовив півтори годину тому, я висловив родині залізничників свої судження про сервіс їхньої торгової марки, і поліз дрихнути на другу полицю, заколисуючи себе надсиланням СМС до своєї завтрашньої знайомої.

Чемодан-вокзал-Правий берег

Настання завтра, як завжди, я проспав. Спальник на полиці розкрився. В мене з кишені випав мобільний, услід за ним я випав зі спальника. Хлопця з Дніпропетровська вже не було, тому приземлення на його полицю було вдалим.

Тут з’ясувалася і причина переполоху: це Юля надіслала мені есемеску зі словами «Прокидайся, сонечко! Подивися, який світанок чаріний!». Послання було таким потужним – що скинуло все з полиці додолу%)))Сонечко сонно витріщилося за вікно: а там хмаровище і залитий дощем мегалітичний Дніпропетровський вокзал.
Отут нарешті принесли замовлений вісім годин тому чай...

Потяг, як молодий божевільний собака, скаче степами і ранковими заспаними селами. А моє серце скаче десь попереду нього, приминаючи лапами зелені пшениці і радісно гавкаючи у лунку далеч. Домчало до Запоріжжя, тикнулося вологим носом у дівочі коліна і гайнуло назад, аби господар чого доброго не врізав дуба від серцевої недостатності%)))

Потяг швартується до першої колії, трудівниця на фронтоні радо махає мені бетонним снопом. Якщо вірити СМС, мене очікує урочиста зустріч, з піснями, кульками, шаманським прямо у постіль плацкартного вогона)))

Пісні…Лунає козацький марш, який чомусь завжди супроводжує повернення блудного запорозького козака у рідні пенати. Я в такі моменти ніколи не можу стриматися, і скидую рукою сльозинку на черствий вокзальний асфальт. Ну і кручу головою зусібіч, в надії побачити щось подібне до фоти в інеті. Безпомильний джі-пі-ес, умонтований десь ізліва у грудях, веде мене до певної лавочки коло перону. І там сидить заспане дівчисько у синьому діловому костюмі. І кліпає на мене дивними блакитними очима з-під темного пасма волосся. Ми особливо й не питали, як кого звати, чи ми це, чи хтось інший помилково зустрівся на ранковому вокзалі. А просто посміхнулися і рушили на зупинку. Єдине, чого я не зробив, і чого собі ніколи не пробачу, що не згріб її в обійми одразу ж, і не поніс отак повз ступор і здивування вокзальних перехожих.

Потім буде ще сім годин обіймів, сорок кілометрів доріг, півсотні пісень, півтисячі посмішок, веселих і задумливих, два літри білого вина і годин двадцять балаканини про усе-усе на світі. Але тих обіймів, які тоді на вокзалі висіли у повітрі між нами наелектризовано – їх уже навряд чи повториш або заміниш...

Дранг нах…

Як усі нормальні запоріжці, я звик їздити на роботу у метро. Бо робота у козака – зазвичай у Дніпрі, Києві, Москві, чи взагалі десь на Амстердамщині. А тут стрибуча маршрутка підлітає на баюрах, і Юля, поступившися мені місцем через мою двометровість, розповідає про те, як не спала, перекладала якийсь безумний медичний текст, тоді ліпила вареники шоб мене гада годувати, а тоді до світанку гасала містом, передаючи комусь якісь важливі документи.

Карочє, моє чудо не поспало й години. Але має твердий намір заганяти зі мною півтори доби без спочинку. Чудо заперечує – що воно не зовсім і моє, і спати, мовляв, не хоче. Довелося цитувати Кастанеду про магічне використання сновидінь. Попри мої сподівання, у сон це не увігнало, ні у магічний, ні у звичайний. Натомість в мене почали вимагати детального переказу цього дванадцятитомника індіанської магічної науки)))
Отак почалися 30,5 годин нашого божевільного спілкування.

Між іншим ми зайшли до Сільпо і закупили боєприпасів. А саме – води, великого огірка, торбу апельсинів, чималий пакунок сардельок і бочечку старого доброго молдавського шардоне. А тоді мене завели до квартири, підпоїли чаєм під привезений торт по-київськи і продовжили допит.

Коло покинутого Автомістечка простяглися алеї тополь та яворів. Кілька пишних покручених кримських сосонок – а за ними зграбна металева дуга мосту, Дніпро, вировище скель, хортицькі далечі та синій небокрай південного степу. Фарби весни ще не вигоріли, і все це нереально живе й зелене.

Посеред цього сонця і зелені самотою стоїть цегляна «свічка», яка чомусь завжди вабила мене, наче напнуте вітрило корабля чи корпус якогось санаторію на гірському березі моря, де солоні вітряні ранки, мрії, кохання і ночі, повні тополиного шереху.

Мене завжди вабив цей будинок. Я біля нього призначив сотні зустрічей друзям. З нього ми вирушали у мандри запорізькими околицями,на репортажі та у підземні експедиції. Можливо, я навіть бачив краєм ока Юлю Самійленко, яка поспішала кудись зі своїми вічними перекладами, пакетами з Сільпо, хортицькими пробіжами і вітрами в голові.

І нам декілька років поспіль не вистачало якихось секунд, аби зіткнутися ніс до носа. Або ще краще, аби я перечепився через її пакет, проорав асфальт, а вона взялася витирати мої подряпини, вдивляючись у мене своїми неймовірними оченятами.

Але доля деякий час поводила мене за носа. Хоча мене й вабило з невідомих причин до цього будинка, на одній з кухонь якого ми зараз сидимо і слухаємо музику з ноута. Дивно, але музичні смаки в нас теж схожі. Ми настільки схожі, що іноді нам стає аж лячно. Але провидіння зробило в нас дві відмінності, лише завдяки ним ми не заплуталися остаточно, хто є хто. Юля є футбольним фанатом, і ще вона палить.

Поки ми копаємо одне одного з насолодою дачника-маніяка, Юльчин собака ніжно поклав свою бультер’єристу голову мені на коліно, а її флегматичний кіт вмостився з іншого боку і напрошувався на пестощі.

А далі була німа сцена. Як би ви реагували, якби малознайомий чоловік запропонував вам зняти майже весь одяг, і змусив лягти?!! Правильно, мовчки лягли б якнайзручніше, бо він мабуть робитиме масаж))) Я похрустів Юльчиною спиною, ставляи усі диски на місце. А бідне дівча у цей час бідкалося, що сякі незнайомці у першу ж годину роздягають та на підлогу завалюють. Але незнайомці чомусь обмежилися лише лікуванням))

Де б не зустрілися двоє запоріжців, вони завжди беруть чогось випити і йдуть на Хортицю))) Бо це сакральне місце притягає до себе свої кровиночки, як би далеко не заносили їх шторми сучасних трудових міграцій.

Отак і ми крокуємо Хортицею, у рюкзаку хлюпає вино, рипить огірок і мовчать сардельки, а Юля викладує свої уявлення про кохання, про секс, як можна кохатися чотири дні поспіль, і чому вона не робить цього з друзями. Останній пункт мене чомусь зовсім не засмучує, хоча в моєму житті навпаки - кохання без дружби не траплялося жодного разу.

Ми форсуємо якісь зарості, паркани, недобудови і клумби, перемежовані з хортицькими балками і лісовими хащами. Юля йде і говорить невтомно, і я ловлю себе на думці, що не сповільнюю крок, як завжди, коли не сам, і не фільтрую базар, аби врятувати від своїх заскоків нерви співрозмовника. Врешті мені теж наговорили масу компліментів. Їх я не запам’ятав: мені вистачило інтонацій, з якими їх було сказано)))

Ми дійшли до того, що дерлися через куширі й читали вірші, свої, Вольвача Шевченка, тоді сиділи на скелі над балкою Генералка і закохано втикали у рідне запорізьке небо. Юля боїться висоти, тож я з метою страховки згріб її в обійми. А тоді просто сидів, заривши обличчя у її довжелезне волосся.

Коли німці йшли завойовувати українську землю, вони називали свій рух «дранг нах осн» (сиріч шлях на схід). Коли я кудись іду заради самого походу, без певної цілі (тобто, як завжди) – я називаю це скорочено «дранг нах». Хоч цього разу ми йшли не зовсім «нах», хотіли досягти плавнів острова, і доторкнутися до тиші, старих дерев і власних душ.

Отже йдемо. Юля йде попереду, довгі коси гордо в’ються за плечами, сягаючи аж до джинсів. Я мимоволі милуюся її постаттю, мугикаю пісень, поки мене не просять горлати їх на всю гучність. Концерт переривався лише, аби виконавець перевів подих і подивився, а потім зажував якусь особливо цікаву, лікувальну чи їстівну рослину.

Берег стає нижчим, скелі ближчають до води. З іншого берега вже нема жодного натяку на місто. Ми входимо до плавнів. Через соснове рідколісся, повз біостанцію ЗНУ, форсуємо смугу асфальту і ось ми коло дерева, свідка козаччини. Колись за Хмельницького воно було простим кущиком верболозу на болоті. Потім кущик вигнав метрів на 30 угору, і зараз його стовбур треба обхоплювати утрьох.
Наступним пунктом стали зовсім молоді дубки, берести і клени, які я садив з біологами коло плавнів кілька років тому. Частина моїх 200 дерев прийнялася, деякі вже вигнали вище мого зросту, деякі - знищені посухами й пожежами.

Я почуваюся якось дивно, наче дітей побачив після довгої розлуки. А тоді ми пірнаємо у глибини плавневої зелені. Це незаконно. Але на піших гуляючих у плавневій зоні дивляться крізь пальці. Ну поцілуються десь у кущиках. Ну примнуть траву. Головне, аби презервативи в озера не кидали і не смітили тарою від «пального». Від чотирьохколісних їздунів смороду і сміття набагато більше, але їх тут і «пекають»))).

Але нас ці екологічні розбори оминули. Ми сидимо на березі озера Кам’яного у плавнях і втикаємо на воду, шум листя і биття власних сердець. Повітря тут таке свіже і настояне на зелені, яке може бути лише у споконвічному лісі. Всі дерева в області посаджені людиною. Окрім таких от куточків у заплавах, де ліси шуміли споконвіку, попри посухи і дегенератів із сокирами.

Я би тут із задоволенням посидів ще. Вкладаюся на Юльчине плече. Але довго так ми не просиділи: нам пиляти додому ще 11 кеме. По дорозі десь поїсти. А потім бігти у землянку ще за 6 кілометрів. І купу інших цікавих речей робити.
І ми зриваємося далі, урочисто подумки пообіцявши собі дійти ще раз до плавнів і підступно в них заночувати у товаристві бобрів, кабанів та інших лосів місцевої фауни.

Недаремно кажуть, що на Хортиці водяться рідкісні рослини. Одна з них була знайдена на березі. Просто коло нашого вогнища: кущик, всі гілки якого внизані підсмаженими сардельками))) Ну і ендемічні тварини тут теж водяться: наприклад, якась двохметрова істота, схожа на автора цих рядків. Яка полюбляє купатися голяка, (особливо перед дівчатами) і при цьому дико кричить.

Потім істота вилізла на берег, зжерла частину сарделових кущів і сито замурчала. Молдавське шардоне пішло услід за сосисками. А слідом за ним пішов дощ.
Я. щойно одягнений, знову все познімав і сховав до рюкзака: мовляв, шкіра мокне повільніше за одяг. Коли злива пішла топити Канівське з Біленьким, я одягнувся у сухе. І прийшла повна гармонія. Тоді ми трошки посушили мокру Юлю, постріляли по пляшці з соку.

Вино і надлишок патронів призвели до того, що я почав стріляти у воду, так, аби куля стрибала на поверхні, а потім погрожував підбити ворожий фрегат... Тьху… рибальський човен, власники якого розтинали з матюками, і дратували мирних озброєних відпочиваючих%)))

Назад ішли так само весело. Причому потім зрізали через чудовий сосновий ліс. Ходити за азимутом без компасу – це щось!!!
Але найцікавіше, що не боліли ноги, і хотілося йти далі. Тільки Юля почала потерпати від спраги. Я відпоював її вином. Та долетіли до Правого. Бігом вигуляли собаку, помилися, хлопнули какако, і вибігли в бік Бабурки.

Чорний колір прапора – то моя земля!...
(КиШ)
На Бабурі нас мав чекати Антон, дігер, який за мою відсутність кріпко скучив за підземеллями. Ми запізнювалися страшенно. Тому бігли. І майже не співали%)))
Повз пролітали кручі кар’єра, прибережні скелі Вирви, човнові станції, дачі, смітники та інша недоречна у такій красі похабєнь.

Смеркло. А ми все йдемо. Запах полину, хащі й цвіркуни обабіч дороги, яка здається безкінечною. Антон нас таки дочекався…

І не думаю,що він потім пошкодував.
Переодягаюся у звичний камуфляж, не лізти ж під землю у джинсі, як новачок?!
Щоправда, ліхтаря попри крутий дігерський досвід я таки забув... Тому в норі розпалили жменю свічок, і лазили по кімнатах, насолоджуючись підземною архітектурою. Навіть Юля, шибайголова і паливода, була дещо вражена і розгублена. Але коли запаси вина ще трохи зменшилися, ми почали виносити мішки з землею. Працювали страшно. За 15 хвилин 4 тонни землі вилетіли з нори і таємничим чином осіли на дні яру. А тобі ми попадали на траві і дивилися на козацьке сонце. Реготали. Каталися по росяній траві, танцювали. Їздили верхи одне на одному, власне – дуріли донесхочу.

Антон довго мовчав, як я потім зрозумів - бо слів не було%)) А тоді аж занадто тихо і спокійно видав:
«Такої ночі в мене ще не було». Близько першої хлопчина пішов по Бабурці додому, а двоє маніяків залізли назад у нору, вмостилися у віддаленій келії на каріматах, накрилися одним спальником і заснули в обнімку.

Юля ще пару днів тому сперечалася, що під час нашої зустрічі спати не буде, бо це марнування часу. Щоправда сон у підземеллі та ще у хорошій компанії – ніяке не марнування, думав я, пригорнувши сонну дівчину до себе і провалюючись у якісь ще глибші потойбічні підземелля.

Вставати за будильником якось не хотілося.
– Ну давай ще 5 хвилин!
– Ну давай!
І так, доки Юлю не почала мучати совість за не вигуляного собаку. На поверхні буяв день. Дуріли від кохання солов’ї, я тим часом, доброзичливо лаючись, чистив одяг. А Юля все думала, як би так мені сказати «дякую за чудову ніч», але без підтексту))))
Врешті так і сказала, всі посміялися з підтексту, і дружньо обіруч рушили назад на Правий. Отак за добу ми пробігли 36 км. Не рахуючи перебіжок до магазину, від зупинок і біганини з собакою.
Вже на кухні Юля видала сакраментальну фразу, що вона пройшла би ще стільки ж. І я чомусь повірив у сказану раніше фразу про секс упродовж чотирьох діб…

Я не знаю, що за дівчина, що за людина переді мною. В універі мене пригнічувало, що я бачив дівчат одногрупниць наскрізь, із їхніми мріями і бажаннями. Такі були бажання.
А тут людина, прозоріше нікуди. Але я досі не розумію, звідки й чому вона така класна взялася, і це так здорово!

Часу в мене лишалося до 12-ї дня. З того моменту я знову з’являвся для світу і мав хапати ноут і марширувати додому.

Ми ще встигли змолоти оті чудові вареники, які коштували безсонної ночі. Вареники, яким ціни мабуть немає. Їх не можна подавати у жодному з найдорожчих ресторанів світу, бо то для них задешево. Їх можна поглинати тільки на кухні їх виробництва, заглядаючи в сині очі їхньої авторки, і періодично тихцем кидати шматочок до пащі її собацюри…

А тоді вже все складено. Відремонтовано погризений собакою зарядний пристрій. Піднято ще кілька глобальних тем - про батьків і батьківщину, про долю людини, мрії, мандри, кохання і смерть, а тоді на годиннику десять на першу, і я роблю те, що мав зробити ще на вокзалі. Обійми прощання тривали страшенно довго, секунд 15. Я зробив спробу сказати щось хороше, пообіцяв повернутися і пішов.

* * *
Минуло 30,5 годин того дивного знайомства, блукань, розмов і роздумів. Іноді нам здається, що деякі люди приходять у наше життя запізно. Але якщо вони таки прийшли, то це ВЖЕ є вчасно!..

Той соціальний сервіс дізнався з нашого листування ще багато цікавого. Зокрема про те, як займатися сексом у повітрі, як лікувати алкоголізм, в тому числі на основі попереднього твердження. І який словник української мови – найкращий. Та власне, багато води у Дніпрі спливло з Києва до Запоріжжя. І скоро я знову рушу за її течією. От лише візьму відро наколотих київських апельсинів, аби на цьому допінгу пройти тепер вже належні 70 км. Ми ж домовилися рушити разом хоч на край світу, а обіцянка – не цяцянка. Тож тренуймося, спілкуймося, казімося і взагалі!..

Ще один збіг: я не вірю у випадковості. І Юля - теж. І випадковості – теж себе такими не вважають ))))

А румунів я кілька днів по тому нагнув, узявши комент у представника їхнього уряду румунською мовою.

А пам’ятник Леніну досі стоїть, показує, куди всім треба йти. Поки що.

Форум » Духовность » 30,5 годин
	перенос