|
Отправлено: 10.06.09 13:43. Заголовок: Вірші ЄвгЭна
кидаю сюди свої вірші за останні роки. Серед них чимало - про подорожі, є й про діг))))))
деякі - не редаговані, так шо звиняйте))))
* * *
Д.В.
Весна і смерть.
Весна і біль.
Весна і чортзнащо…
Скажи мені,
Дню ясний мій,
Ну що я в ній знайшов?
Трамвай повзе десь на вокзал,
А сонце – за Дніпро.
А серце все, що не сказав,
Вихлюпує у кров.
І я – це ти.
А ти – це все.
А все – уже ніщо…
Мов золоте
Твоє лице.
Ну що я в нім знайшов?!!
Реклама… Враг би її взяв.
По міліметрах – час.
А ти, як відблиски заграв
Цвітеш в моїх очах.
Та я – не твій.
І сам – не свій.
А ти – ще й досі ти…
І те, що є
В тобі одній,
Мені вже не знайти.
Шаліють нерви на стовпах,
Змовкає пульс доріг…
Та б’єшся ти, мов сонця птах,
В молитві вуст моїх…
20.05.2003
* * *
У.С.
Ти дивилась повз мене,
Ішла і мовчала замислено,
А над обрієм димним
Палаци казкові росли,
І вганяли стремена
Вітри в боки хмарам розхристаним,
І зривались на чвал
Знавіснілого сонця посли.
Ти мені не сказала
Про світ без ілюзій і заздрості,
Про шляхів крутосхили,
Про рай в цім пекельнім житті;
Ти іще не співала,
Як чорно над степом гроза росте
І акації хилить, -
Лиш вітер про це шелестів.
Ти от-от заговориш.
Як музика голосу ллється!
І як боляче б’є
По душі крижаний словозміст.
Плит могильних потвори
Шматують на відчаї серце
І на списи й шаблі –
Між віками і долями міст.
Ми йдемо, і так дивно:
Слова ці гіркі ще не сказані.
І не треба, не рви,
Хай дозріють у серця саду,
Хай над обрієм димним
Росте, наче храми, краса земна
І гарячі вітри
У розвихренім небі гудуть!
24.05.2003
* * *
Н.З.
Сонцем печений, не приречений,
Не довершений, бо живий,
Я іду з журбою за плечами
У гарячий день степовий.
Та журба легка – синь небес важка.
Доля – стежкою поміж трав.
Другий раз мені не пройти по ній,
Бо я сам її обирав.
Без доріг назад, без падінь і зрад,
Без кохання першого сліз.
Лиш останнє є, як журба – моє.,
Я несу його, як і ніс.
Перетнулися, розминулися
Дві стежини, мов ручаї…
Ти іди собі по важкій траві…
По своїй журбі… По моїй…
30.06.2003
* * *
С.С.
Смітники закінчились і битий асфальт,
І глинчак, колією поораний,
Так і хочеться взяти з горба цього старт
І ширяти, як вітер просторами…
Де суворі степи чебрецево мовчать,
Кам’яніють під берег, а море
Котить хвилями трав і землі аромат,
І про щось незбагненне говорить…
І солодка, як сутінки степу, печаль
Береги мого серця бентежить,
Кличе бігти, співати, від щастя кричать,
Обнімаючи рідне безмежжя,
Яке любиш сильніше за шал перемог
І ніжніше за гроші і шану…
Та обійми вечірніх стежок і тривог
В залізничному гуркоті тануть…
8.02.2004
* * *
В.К.
На світі слів мільйони томів,
А ти шукаєш одного.
Ідеш за ним крізь гори, крізь дим,
Збиваєш руки і ноги,
Життя і долю ставиш на кін,
Аж поки з кров’ю і потом
Воно в тобі затремтить, мов дзвін:
“Люблю!”. Подробиці потім.
14.02.2004
* * *
Лиш остання нічна маршрутка
Зрозуміє мою провину:
Обійняв – і на транспорт хутко,
І назавжди тебе покинув.
І питаю себе: для чого
Ці безглузді слова і руки,
Це життя – божевільний човен,
Чи остання нічна маршрутка?
І нащо мені біль і травми,
Як зернині в долонях світу…
Оживу під стома вітрами.
Проросту. І помру. Щоб жити.
16.02.2004
* * *
Шмагають планету морози люті,
Аж іскри – як сніг – з очей!
Та вітер зі степу цей місяць лютий
Початком весни нарече.
Мільйони думок, мов торішнє листя,
Гарячий сніг розмете –
І мчатиме доля на висі вістря,
І мчатиме серце у степ…
Шмагайте обличчя, морози люті!
Хай сльози – як біль – з очей!
Бо вранішнє сонце наш місяць лютий
Початком весни нарече…
18.02.2004
* * *
Слова холодні, як зелень хвої,
Як зорі, що не зійдуть з орбіт.
А я б назавжди пішов з тобою
У найпрекрасніший свій похід!
Слова холодні – холодні скелі,
Холодний усміх холодних гір.
І я, самотній, як дух пустелі,
Йду крізь лавини своїх зневір.
18.02.2004
* * *
Мене не треба ловити,
Коли по обрії – сніг.
Я – вітер вічного літа,
І я прийду навесні.
Зима не знищує квіти:
Їм сняться лагідні сни.
Не жди наступного літа,
Бо я прийду навесні.
І пелюстки буду гріти
В гарячих пестощах снів.
Я – вільний, радісний вітер,
І я прийду навесні.
20.02 2004
* * *
Н.К.
Пишу – не знаю, навіщо.
Ні натяку на надію.
Люблю. Цілую (у вірші),
Хоча не вмію й не смію.
Листи кладуть у конверти.
Цьому – з вітрами летіти…
Не бачитись – жити, щоб вмерти.
Побачитись – вмерти… Жити?..
23.02 2004
* * *
Планета болю степів.
Планета кінського чвалу,
Високих трав і ропи,
Що кров’ю в них проступала.
Планета сірих життів,
Планета ліній напруги,
Страшних, високих димів
І звалищ бруду навкруги.
Плането вбитих могил
І недобитого крику…
Твій степовий крутосхил
Проліг у серці навіки…
Плането – вічна краса!
Я – твій натхненний землянин.
Радіаційна роса
Не все в тобі ще споганила.
І хай дуріють навкруг
Завії інопланетні –
У спазмах зрад і наруг
Орбіта стверджує круг
І вічність скріплює в леті.
І може статися так:
Далекий обрій поманить –
Та в цих суворих світах
Вернусь, як з вирію птах,
І знов на твердь твою стану
2003
П.В.
(Біографія)
Сам себе рубаю, як чужинець –
Бліднуть і татарин, і могол…
Я – наполовину українець,
І відсотків десь на сто – “хохол”.
Потоптались німці і поляки,
Росіянин, “друг степей – калмык”…
По мені б історію писати
Про народ, що мабуть, досі зник.
Тільки в серці жевріє затято
Крізь віків, народів, воєн біг
Крапля крові матері і тата,
Як пісні, що чув малим від них.
Лиш дядьки в кафе горлають п’яно,
Чужомов’я краючи навскіс…
Світе мій, чи станеш ти титаном,
Випливши із моря власних сліз?!
20.02.2004
* * *
Я стою, і на серці – злива,
А до обрію – крига і сніг;
То скувала зима зрадлива
Ріки мрій, ріки вір моїх.
І ти дивишся за тороси,
В теплій усмішці дно – печаль…
І уже замерзають сльози
На солоних твоїх очах…
27.02.2004
Молитва
Мій великий прадавній Боже,
Сонця золото степове,
Ти скажи мені, чи ще може
Бути в людях цих щось живе?
Бо зневірою лиця напоєні,
Бо не серце – а біль від серця...
Та шепочуть вітри полинові мені:
„Повернеться усе, повернеться!”
О великий, прадавній Боже мій,
Станеш ти на моїй землі.
І тікатимуть геть переможені
Хитрі блазні й дурні королі...
...Хочу вірити в сонця лагідність,
Але зорі нещадно печуть...
О мій Боже вічної радості,
Я ходу твою вже почув!
01- 05.03.2004
* * *
Я думав, що просто помер,
І світ зав’язався одчаєм
Руїн, де лише химери
І марення нас зустрічають.
Та сонце жменями сіє весну
В ріллю примарного світу, –
І я розумію, що просто заснув,
Що сходам життя зеленіти
На вітрі шляхів, на вогні століть,
На лезі громів і битв…
І хай щось так млосно у грудях болить –
Це я починаю жити.
10.03.2004
Мій світ
Мій світ – розпростерта просторінь
І рваних кордонів край.
Слова тут чужі, мов постріли,
І долі злі, як нагай.
Все наше – шинель поношена
З нашивками нашвидку,
Й мовчання колючим островом –
В автобусі у кутку.
«Напротів кафе, пажалуста…», –
І ти ламаєш язик,
Закутий у скроні жалості
Сліпий і могутній вік,
Двадцятий, а чи двохсотий,
Що погань, як правду, всотав…
Мій світ – лісосмуг лінійки
І рваних кордонів край.
І ти, мов останній вікінг,
Хваран або самурай, –
Корочє, один, що в полі…
Не воїн, а так, плювок…
Неправда.
Зупинка. Воля.
Помчав по узгір’ї вовк…
Мій світ…
13.03.2004
* * *
Цей автобус, мабуть, останній,
Як остання гривня чи день,
Або тихе, просте прощання
Двох знайомих, як вічність, людей.
Він замислено фарами блисне
І покотиться геть в імлу.
Зачарований привид міста,
Він розмазав надії по склу,
І сузір’я мікрорайонів,
І дівоче сумне обличчя,
Інкрустоване у безсоння,
В течію дороги і відчаю.
Але я вже, мабуть, байдужий
До знайомств та інших справ…
А вона,
та, що в заднім вікні,
утікає,
і дуже,
Дуже
хоче, щоб хтось упіймав…
Цей останній автобус…
13.03.2004
Ожива незбагненно дивна ця
повна чар і вітрів планета.
Брітні Спірс так мрійливо дивиться
на плакаті з дверей туаоету.
Кроки вивірені і звичні
До якогось осточортіння.
але серце злітає вище. де ріка течію розкинула
де за обрієм степ і села,
І вітри, що гойдаюить гори,
і життя молодке й веселе,
щось гаряче, мов кров говорить.
Тротуаром і до зупинки,
Он до міста трамвай чиргикає,
Але вде не долають ліньки
Бо простори чар-зіллям дихають
Бо крізь пил проростає вічне:
Синь дороги і сонця перли.
І замріяний погляд дівчини,
на плакаті на мить завмерлої.
Життя розписане, як смерть.
А нитка долі – шибениця.
вівторок, п’ятниця, четвер.
Буденні отупілі лиця...
Піти б, ногою пнувши клопоти,
за передмістя й лісосмуги,
ловити обрій, спати покотом,
пославши місто недолуге.
ламати камені об пальці,
чіпляти небо головою,
переписать життя по-своєму,
і повертатися...
Я думав. що просто помер.
і світ зав’язався одчаєм
руїн, де лише химери
і марення нас зустрічають.
Та сонце жменями сіє весну
в ріллю примарного свіь\ту
і я розумію, що просто заснув. що сходам життя зеленіти
на вітрі шляхів, на огні століть
на лезі громів і битв...
І хай щось так млосно у грудях болить –
це я починаю жить...
* * *
Н.М.
Я – дух цього світу,
сповитого смертю й мовчанням,
криваво-зчорнілої туги поорана плоть.
Щовесен скресаю глухим журавлиним ячанням,
щовоєн вселяюся в душі, щоб зайд побороть.
Приземлені, ниці, з твердими від праці руками
й серцями м’якими, стають, як онуки богів:
їх криці очей ще кресатимуть іскри о камінь,
Їх ріки вогню ще порвуть манівці берегів...
Я – дух цього краю.
Вселяюся в душі все рідше...
Прапрадіда тінню в похилених чолах сяйну
і зникну. Бо гідних прозріння і волі знайти б ще,
хто не спопеліє, спізнавши буття таїну...
О батьку-Дажбоже! На душах – ворожі печатки,
на лицях – відраза, як виразка вічних проклять.
Завинуть би в пітьму цей світ і наново почати,
коли треті півні сурмою небес прокричать...
Я – дух цього степу,
здивовано-спраглого вітру,
я – дух його воїв, що смертю стояли отут.
Печалі затерплі задимленим обрієм витру,
І спробую ще раз, у серці чиїмсь проросту...
04.05.2004
* * *
Ми не мали з тобою зустрітися.
Гомоніли вітри і моря,
Шелестіли соснові китиці,
А над ними орел ширяв...
Ми не мали з тобою зустрітися.
Мерехтіли шляхи і міста,
Але час незбагненно завихрився
І між нами місточком постав.
Ми не мали з тобою зустрітися.
Але маємо те, що є:
Ні вертати назад, ні розбити все
Степу безгомінь не дає.
Солов’ї завели, як востаннє,
Сизий шлях невідомістю світиться...
Що є дружба, братерство, кохання,
Як ми МАЛИ З ТОБОЮ ЗУСТРІТИСЯ!?
18.05.2004
Під три чорти
Та розмова була обірвана.
Всі мовчали і хтось щось курив...
Ти назвала мене по імені,
Я до тебе наосліп добрів...
Голосили там щось під гітару,
Говорили про біль, про пута,
І не думка – жарина – ошпарила:
Ні! не може такого бути!
І наш край, пошматований на’вічно,
Оживає у чвалі світів...
...Ми йдемо крізь посадки і звалища
Під усіх на світі чортів!..
18.05.2004
Хода
Ми йдемо.
За крайнебом гелгочуть-гуркочуть вибухи,
пахне зрадою порох,
танцює пожежі шайтан.
Чорний дим – дух орди
чи війни одшумілої видиво
вже Чорнобиля спомин
по наших степах розпластав...
Ми йдемо.
Божевільні міста і райцентри позаду нас,
де юрба зчужиніла
гугнявить із шалом кривляк.
Наші кроки хапає,
травою заплутує заздрісно,
і спікається в камінь
спаскуджена рідна земля...
Ми йдемо.
Довгобуди, сміття, лісосмуги і квіти...
Десь чиновник хитрющий
полуду юрбі поправля...
Ми йдемо,
а несходжені версти судомлять у литках
і плекає надію
у грудях і грудках земля...
18.05.2004
Життєрадісно про нежиттєрадісне
(монолог нового покоління)
Живемо дуже гарно.
Куди
Гірше?
На екрані все клас,
А в житті –
Хрін.
Лиш долають недолю
Думки,
Вірші
І рубають секундами
Біль
Годин.
В нас усе дуже чесно.
Аж пре
Чесність
З „мозолів” у районі
Пупів,
Морд
Можновладних. А ми?
Мабуть, все,
Щезнем,
Якщо дива не скоїть
Якийсь
„Чорт”.
Живемо просто „кльово”.
Куди
Краще?
Вже браток в нас добріший,
Аніж
Чин.
Та у грудях прокинувся
Дух
Пращура.
Хтось там думав ми щезнем?
Ага.
Хрін!
20.05.2004
* * *
Це назавжди: веселий сміх дощу,
Гарячий сніг і буйнотрав’я хвилі,
І твої очі втомлено-безсилі
Десь на межі у щастя і плачу.
І вже вдає, що не замало рук
Згорнути світ
– і з ним тебе –
у жмені,
І обнімати так, щоб аж легені
Ловили разом з вітром серця стук.
Це назавжди: стрибки веселі гір,
Гарячий дощ і гілля-буйнолісся...
На долю я ніколи не жалівся
Й на тебе не жалітимусь, повір!
вересень 2004
Донбасу
Вода десь точить білий камінь,
Кує зозуля у гаю...
Де б я не був – а все ж думками
Лечу в Донеччину свою...
В.Сосюра
Де узвишшя сіріють кремінно,
До відвалів туляться хати –
Вже колись упала на коліна
Русь під ятаганами орди.
Звем тебе хоч сходом, хоч Донбасом –
Та незмінна, предковічна суть:
Тут іти боям нового часу,
Бо вітри вже Калкою гудуть.
Хай нам відчай шкіриться приречено,
А неправда в зуби ломом б’є –
Гріє віру списа наконечник,
Княжий, що у цій землі десь є.
Знайдеться – й душа твоя відтане
У натхненних грудях молодих.
Краю мій, прабатьківський, коханий,
Це – останній бій. Не підведи!
23.12.2004
* * *
Запечена від прокльонів,
Самотня, як переляк,
Ти грієш мої долоні,
Бо ти – все ж моя земля.
Ділили – не доділили,
Шмагали брехнею слів і дій...
Болять, як раніш боліли,
Могили в степу твоїх надій.
Поорана в три недолі,
Межована
на сто ран –
Ти досі стелешся долі,
Та вже не слаба й не стара.
Колишуть надію, мов човен,
Мільйони душ і очей.
Це кров твоя, з горя чорна,
Могутньо у жилах тече.
В січневім холоді зради
Потоптана й мовчазна –
Ти знаєш, що це весна,
І носиш у лоні правду.
2.01.2005
* * *
Вибухи люті клубочаться грізно,
Лави приречених рвуться до бою...
Чом же доходить так болісно пізно:
„Я не окремо. Я – разом з тобою”?
Мрії та обрії вруняться сумом,
Промені й усмішки – радістю поять.
Хто ж нас підступно ділити надумав:
Всесвіт і долю, мене – із тобою?!
Груди болять наче грудки затерплі,
Очі сльозяться, як небо журбою.
Думка, як стежка, виписує петлі:
„Ми – не окремі. Ми – разом з тобою...”
Проклятий край стати здужає раєм?
Люди довкола – ріднею, юрбою,
Просто людьми? Я не знаю. Не знаю!
Знаю лиш те, що я разом з тобою.
14.09.2005
* * *
Немає думки і слів немає.
Є тільки очі блакитно-тоскні,
І щось непевне до сліз проймає,
І щось болюче
в мені голосить.
Ти наворожиш
або наврочиш,
Або зурочиш –
яка різниця?!
Ти – ніч без ранку,
я – день без ночі,
Що в чорториях грози казиться.
Розбити б душу на безталання,
На сто сльозинок, щоб не воскресла!..
Нема слів „мила”,
„люблю”,
„кохання”,
Є слово „щезни!”. А ти – не щезла...
На вістрі ранку тамую подих.
Немає думки, і слів немає.
А я все гину
і воскресаю
У ста сльозинках
твоєї вроди...
30.09.2005
Стежками Сонця
Мої стежки ведуть до Сонця
По лезу гір, по нетрях лісу,
І я – немов малюк-гульвіса,
Що грає вітром у долоньці.
Мої стежки ідуть землею,
Водою, небом, виднокраєм,
Коханням, вірою, одчаєм
І мрії спраглою ріллею...
Мої стежки ведуть в нікуди.
Є лиш хода у сонця бризках...
Шматує шал мандрівки груди,
Як вітер – гультяю-хлопчиську...
10.10.2005
Мечі
Є давня легенда про битву русичів з половцями на Кам’яних Могилах, тих, що під Розівкою. Зустрілися двоє ворожих розвідників – руський юнак Ковил і половецька дівчина Типчак. І покохали один одного. Настав ранок битви, і вони від безвиході перетворилися на степові трави. З того часу ковил і типчак ростуть у наших степах; їх гостре, мов мечі, листя нагадує про минулі битви і про силу кохання...
Ти. Я. Окремо. І так – довіку.
А час рікою між нас тече...
Лиш крешуть іскри твої повіки,
Зустрівши крицю моїх очей.
Ще скільки сотень реінкарнацій
Нам спрагло скніти на цій межі?!!..
...Болючо схожим, як два вигнанці,
Ядучо різним, як два мечі...
Моїм металом зболіли гори,
Земля побита волає ним.
Вустами цими вогонь говорить,
А вітер тілом співа твоїм.
В тобі простори віків сплелися
І чари диких, п’янких ночей...
...Збиває буря дубове листя
І ним ліщинку тремку пече...
У замовлянні химер осінніх
Порветься коло сансар і карм!
По душах-лезах холодно-синіх
Стече гарячий, мов хміль, нектар...
Стирає ранок сльозу рукою,
А світ воює і день і ніч...
Серцями бути – навік з тобою.
Мечами бути – порізнобіч.
Ти. Я. Довіку...
25.10.2005
Як дивно і здорово жити!
Ламати хребти одчаю...
І пити вітри замість чаю.
І сон, яким пахнуть квіти...
Принишкли моря скажені,
І труться. мов кіт, об ноги...
Бо люди – всього лише боги,
І боже ніщо не чуже їм...
Як дивно і здорово жити!...
В коханні блукати по груди...
Шумує життя, мов жито.
І буде лиш те, що буде
лютий 2006
* * *
Це місто –
живе як день,
зболене,
як побита дівчина.
Тут спека в серця людей
Буденні клопоти
вгвинчує.
Вертаючи з мандрів
на свій поріг,
ми звично звемо його “Запоріжжя”.
Трамваї, дахи, і над трубами брижі,
І зелень імлиста річок і доріг.
Це місто – живе.
Ці скелі – дихають,
червоні тужаві легені землі.
А обрій довкола здіймається вихором,
і линуть по ньому надій кораблі.
Цей берег – і той.
Від життя – і до смерті.
Б’є сила глибинна крізь бруки і бруд.
Тут мова жорстка
і чужа на три чверті –
скажений напій із медів та отрут.
Це місто в долоню візьму, наче кміть,
де все – від плювка і до скалок епох,
козацька кровинка, і Сонце, і Бог,
і Все, задля чого так хочеться жить...
24 – 29.08.2006
Краплі свободи вичавлюють будні
Повні примар, на яких я полюю.
вітер б’є в сонця розпечений бубон
Світла тайнопис на скелях малює.
Літо стікає, мов гроші , крізь пальці.
Літо стікає, мов спрага із пляшки.
Літо злітає, і тане, мов пташка.
Хоч подавайся й собі у блукальці!
в хованки грати – й навік загубитись.
Стати торнадо від щастя і болю!
Краплею стати – й річками, на волю!
Краплі свободи стікають крізь грати...
Рушаю в пампаси.
Пече глинчаками дорога...
І вітер у серці. І серце - вітрило із трав...
Цей світ лиш почався.
Рюкзак - за спиною. І ноги -
Мов крила-копита в пилюці осінніхх заграв...
* * *
Чим за обрієм вечір пахне?
Чи там є ще світи за сумом?
Вітер небо узяв під пахви
І на місто грозу насунув.
Абрикоси летять, як бомби,
а мені тільки того й треба:
Хліб і шмат дощового неба –
І компанія є немовби...
А коли вже смеркають фари,
Гаснуть написи «мейд ін Раша» -
Копитами гуркочуть хмари,
І співають дроти по-нашому…
Фляжина чаю, рюкзак, лопата,
Полин і обрій - усе з собою.
Ти знов научиш мене писати
Скажені вірші по снігу – кров’ю.
Іду порожній. Один, як атом.
А вечір балку, гаї окреслив.
Ти знов научиш мене писати
по серцю - серцем, по небу – лезом...
Весна і осінь плетуть. мов чари,
Понад світами тремке осоння...
А ти научиш – і я ушкварю
Танок нестямний по склу босоніж!..
Ти зрозумієш. І будеш жити.
Лиш не засуджуй: це – не підсудно.
По степу – літом, по лезу – вітром,
По долі – болем, по щастю – сумом...
2007
* * *
Ніколи не писав віршів про дігерство. Після підземних змагань у Києві, знайомства з Оленою Білозерською, і того, як ми пройшли на два волоски від загибелі, воно не могло не написатися.
Шлях Дігера
Закортіло контрастного душу
У склепінні з тиші й бетону.
Штольня кроки у ніч видушує
І веде в мокротінь невідому.
Жаль, не може людина злетіти
У тонелях своїх прострацій,
І ми ліземо вгору, як діти,
Обдираємо шкіру, мов бранці,
А тоді – ні шляху, ні болю,
Ні опори – сама лиш впертість.
Лаз, безодня і ми з тобою –
Все змістовне, як перед смертю.
А зірки за вселенським овидом
Вибухають новими планетами,
А мотузка до нас, мов кров, іде,
І колись іще встигнеться вмерти нам…
Будуть сонце, обійми і трави,
І вино із пісень і волі…
Засміються міста ясночолі,
Вітер плечі й вуста розправить.
Та у світі так гамірно й тісно,
Мов ряднина, тріщать простори, –
І ми знов у глибини ліземо,
Щоб запекло дертися вгору…
22.07.08
* * *
Молюсь на стерню і траси,
Чекаю на небі знаків.
І хочеться так у пампаси!..
Команч би, напевне, плакав…
А обрії димом стеляться,
А тиші так мало у світі
І тільки й степів – що в серці…
І тільки вітрам – радіти…
А десь по стерні у грудках,
А десь по містах у грудях
Щось терпне. І будуть ЛЮДИ.
І БІЙ. І ПАМПАСИ. БУДУТЬ.
* * *
Коли ти востаннє слухала землю?
Коли обіймала її розхристано?
Була, наче квітка ти, боса і щемна,
Іще не закута намертво у місто.
Коли ти востаннє співала? Просто,
Без радіо, дисків і слів заучених
Твій всесвіт – не всесвіт: відлюдний острів,
Лиш рифи і кручі в очах колючих.
Коли ти…? Екранна любов несправжня,
А десь за гламуром вовчиська виють.
(Земля щось шепоче – не чує вона вже,
Бо їй віртуальні гудуть стихії…).
Ідеш так зухвало. Дзвенять підбори –
І сіють у погляди захват і відчай…
Ідеш і не чуєш землі під собою,
А десь за рікою сідає вічність…
03.08.08
* * *
Це місто епохи до краплі всотало,
Мов пам’ятник, вибитий в димі й граніті.
... Край поля трава пахне кров’ю, потом,
Любов’ю, свободою, всім на світі…
І я вже не знаю, з якого дива
Живу на пекельнім оцім осонні
Де друзі, і біль, і вітри солоні,
І обрій, забути який неможливо…
03.08.08
* * *
Кожного вечора – смерть, кожен ранок - до бою.
Станцій метро триколор відшмагає обличчя.
Мій чорнозем розтає, наче сон за журбою,
сосни скриплять і жбурляють шишкИ у мій відчай.
Скілки ще жмень чебрецевих розвіять навідліг,
скільки горлати проспектам пісень «на мотиви»?..
Ти мене ловиш ударом під ребра на видих,
запахом степу мого і заморського дива...
Я вже й не знаю, чи буде вертача-удача,
Хорта, заводи, вітри у гранітній оздобі,
светра стягни, та у груди забий мені скоби
штук п’ятдесят, бо інакше розірве, побачиш!
Щоб я вже ...
|
-перед глазами База в Скелянских катакомбах, глинтвейн и "всётакое".. 
- участник сейчас на форуме
- участник вне форума